На співучій

А як жив я у селі, та й із своїм дідом,
Він мене до всього вчив — словом і обідом.
Сам варив куліш смачний, хлібчик в печі парив,
І про війну, й про любов вечорами старив.

Рано-вранці — півень кук — дід встає з постелі,
А я слідом — ще малий, в босих ногах келі.
Дід напоїть поросят, кине жменю птиці,
А тоді вже до ріки — рибу у сітці.

«Онучок, — казав мені, — слухай не зухвало:
В світі правди не багато, та совість — то скало».
Ми садили разом лук, грушу під горою,
А в неділю — в чисту хату, вишиту сорочку.

А зимою вечорами — грубка мов діжурна,
Дід казки мені плете — з лука та зі шкурки.
Про козаків, про чортів, про стару криницю,
Про бабу-ягу і змій, і про правду-спицю.

А тепер вже діда — нi, тільки фото в рамі,
Але як згадаю все — тепло біля мами.
І в вухах ще дідова тиха мова лине…
Як же добре я жив з ним. Як би все те — нині…

Від тебе я лише уваги хотіла,
Хотіла бути — не тінню, а жива.
Мені любов твоя — не гра, а сила,
Я цілу ніч в думках була твоя.

Хотіла я — тебе чекати вранці,
У запаху, у дотику, в очах…
Щоб ти прийшов — не в мріях, не у станціях,
А просто став — як світло на плечах.

Я віддала тобі і ключ, і двері,
І дні свої, і тишу, і серця жар.
А ти мовчав — між нами тільки змертв'я,
Хоч я жила тобою без огар.

Хотіла бути ніжністю, не втомою,
Бути тобі — підтримкою в біді.
А ти пішов, лишивши за зимою
Мою весну — на призабутій мідi.