Серебром сверкает небо,
Каплями из звёзд дрожит.
Вижу я созвездье девы,
При луне что ворожит.
Ах! Как манит их загадка,
Столько взоров в небе том.
Пыли млечной лихорадка,
В чёрном полотне живом.
Андромеда, светом ярким,
Озаряет темноту.
Направляя взор свой жаркий,
Геркулесу, в пустоту.
Паутина звёздной пыли,
Застилает мне глаза.
Жаль, что мы давно забыли,
В небе света образа.

Багрянцем скрапають, гілки калинові.
Рубіновий колір, сміється весні.
Біліє рушник, у долі терновій.
Роками малюю узорі рясні.
Голубить світанком, тканина шовкова.
Що вдосвіта мати зіткала мені.
І кожний стібок - заповіт її слова.
Бринить відголос в її сивині.
Розбіглись річками, стежки полинові.
Що з денним промінням співали пісні.
Рушник пронизали, достиглі, медові.
Весни аромати, неначе у сні.
Задумливо в'ється орнамент казковий.
За обрій спадає, де тіні лісні.
Тьмяніє без сонця рушник кольоровий.
Малюнкам все більше стежини тісні.
Зів'яли надвечір, гілки калинові.
Пожовкла тканина, немов восени.
Узори співають мені колискові.
А сонце згасає, в гілках бузини.
Не встигла зоря розтопити, ранкова.
Рушник, та узори його пломенні.
Чекає вже долю мою вечорова,
Молитва та спокій десь в однині.

Не пустота в глазах, отнюдь не гордость,
А лишь тоска на сердце бьёт рекой.
Она шагает мягко, минуя подлость,
К чужим заботам верна всей душой.
И даже тень у львицы, не пылает злостью,
К гиенам, что смешались в дружный рой.
Их пересуды, и насмешек колкость,
В глазах её, не больше чем оскал гнилой.
И только в её прайде знают тонкость,
- Не видано! Для своих же быть едой.
Ведь "благородно"-это убеждений твёрдость,
А не делёжка падла за спиной

Зомліла у танці студеної ночі
В обіймах міцних при зорі,
І подихом палким вкривав мої очі
При світлі нічних ліхтарів.
А погляд жаданий, мов перли блискучі,
Мов промені сонця вгорі.
Тонули в бажанні вуглини пекучі,
Молитви в моїм псалтирі.

Я впевнена була завжди,
Що пише серце — а не розум,
Не віднайде рука сліди,
Що досвід залишав за возом
Дипломами що слав в дорозі.
Отож аматор я серед громади,
Скував Морфей своїм гіпнозом,
Під солов’їні серенади,
Вкладав думки дороговказом,
Як муза, над моїм чолом.
Римують почуття склади,
Запалить мрія хитку прозу.
Мою хоробрість у рядки,
Заманять ароматом грози,
Бузку й духмяної мімози.
Не «метрики», і наголосів влади,
Я не боюсь! І так відразу
Не зможеш риму розпізнати,
Ну що ж, я проковтну образу.
Не стану гаяти я часу,
Щоб вчитися творить балади.
І строфіка веде до сказу.
Невже й Гомерові «аркади»,
Елладу створять так відразу,
Невже творив він від наказу.
В моїх віршах хтось бачить вади,
І не пишу я в ритмі джазу.
Вельмож не слухаю поради,
І без овацій арбітражу,
Натхненна лиш безсонням часу.

Бодрой я иду походкой,
В ногу с каплями дождя.
И улыбка очень робко,
В ливень манит так слепя.
Каблучками спела тропка,
Приглашая в путь меня.
Оминаю лужи звонко,
Дышу влагой октября.
По ручью плывёт лебёдкой,
Палый лист, цвета огня.
Он затих печальной ноткой,
В серенаде звонаря.
Все деревья пели громко,
Золотом в лучах пестря.
Ветер дирижёр был ловкий,
Шепотом листвы пленя.
Отыграл в миноре тонко,
Серенаду для меня.
Даровал осенний долгий,
Влажный поцелуй дождя.

Полиновий запах, ніжно б’є у скроні,
Навіває спогади про теплі літні дні,
Пам’ятаю подих, ніжний на долоні,
І слова медові, що казав мені.
Ти збудив глибокі почуття тернові,
Вкрав ти моє серце і душу назавжди.
Я відчуваю силу і крила гонорові,
Лише тобі узимку цвіли мої сади.
І світ тепер інакший, і яскравіші зорі,
Для тебе заспіваю, все зможу тепер я.
Тепер вже не шукаю, кращої я долі,
Своє життя дарую, твоя, лише твоя.
Дарую я цілунки та губи калинові,
І очі де потоне вранішня зоря.
Я подарую ніжність і всі на небі зорі,
Нехай же нас почують далеко за моря.
Кохання мов театр і головні в нас ролі,
Комедія і драма, та шлях до вівтаря.
А я все чую запах, що ніжно б’є у скроні,
Замріяного, літнього, та сонячного дня.

Весняним подихом, цілує неня очі,
Щоб прокидались ми від довгої зими.
Щоб не лякали нас ті темні ночі,
І знов відчули ми себе дітьми.
Струмками весняними, матусенька шепоче,
Прокинься моє дитятко, забудь всі свої сни.
І ластівкою в небі, мов серденьком тріпоче,
Пронизуючи вітер, піснею весни.
Нехай пливуть духм*яні, спогади дівочі,
В солодкім, палкім танго, вишні та бузку.
А сонце хай лоскоче, зранку наші очі,
З веселкою кружляючи, у росянім садку.

Дремлет лес в ночном тумане,
И во тьме его горит,
Алый свет зажжённый ране,
С ночью тёмной говорит.
И ведёт меня дорога,
Серебром освещена.
На душе моей тревога,
Тропа ведьмина длинна.
Я иду дорогой длинной,
Поступается туман.
Лишь росою столь невинной,
Смою с ног ночной обман.
Разгулялись христиане,
Пускай Бог и позабыт.
Соберутся на кургане,
Что туманом не закрыт.
И в молитвах святым Бога,
Слава духам отдана.
И на сердце у любого
Ночь-Купалой прозвана.
Я иду тропой старинной,
Затихает балаган.
Тенью спутана массивной,
Шалит месяц, великан.
Сказочная тень в кафтане,
Стуком лишь своих копыт,
Скрылась облаком, в тумане,
Будто дымом им накрыт.

Видно лешего подмога,
Будет ночью вызвана.
На душе опять тревога,
Ими я не признана.
.
Но тропа ведёт причинной,
Целью что пьянит дурман.
Пусть для всех она былинна,
Ведь поведал всем, Иван.

Спрячу я цветок в кармане,
От людей, что был закрыт.
Зельем растворю в стакане,
Что луною был омыт.

И горят в краю оврага,
Роcкалённые глаза .
Сердце замерло бедняга,
А в душе бурлит гроза.

До чего дорога длинна,
К папороти путь в туман.
Будет пусть тропа невинна,
Лешему обет мой дан.

Сидить у полоні крилатая птаха,
Забута, змарніла та досі жива.
Гукає до кожного з нас, бідолаха,
Не хоче забутою стати вона.
Лунає у пісні пташина відвага,
Весну закликає, чи скорі жнива.
Поміж козаків, літала ця птаха,
Для них солов'єм, чи журавкой співа.
Та зникла в людей до неї повага,
Закрили у клітці, затихла вона.
Лиш зрідка відпустять, була щоб розвага,
Бо зараз не модна пташина, сумна.
Цураються птаха і кажуть, убога,
Та хочу спитати, чия це вина?
Забули про птаха і хочем, чужого,
А наша голубка у клітці одна.
Не будьте пихаті, забудьте зневагу,
Вона калинова у серці була.
Розправити крила, дайте їй змогу,
Щоб мова пташиною в небі плила.